Блог Ігоря Буркута:

НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ

Редакція газети «Буковина» не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думки, які висловлюють автори

У деяких країнах, зокрема й в Україні, є Інститути національної пам’яті. Як правило, їх створюють у державах зі складною і трагічною історією, і мета цих закладів – всебічно досліджувати найважливіші  події минулого, знайомити з ними суспільство і зберігати пам’ять про колишні трагедії цілого народу. У ХХ столітті страшну трагедію пережили євреї, і вона отримала назву Голокост. Мільйони представників цього народу були знищені гітлерівцями тільки через своє походження. Відроджена після Другої світової війни держава Ізраїль створила цілий комплекс під назвою “Яд ва-Шем”, у якому концентруються матеріали про загиблих, ретельно вивчаються і на цій основі світова громадськість отримує перевірену інформацію про сам Голокост.

Назва “Яд ва-Шем” перекладається з івриту як “Ім’я та пам’ять” – ці слова взяті зі Святого писання і стосуються тих, хто пішов із життя, не залишивши нащадків. Співробітники закладу намагаються зберегти пам’ять про всіх, загиблих від рук нацистів, щоб ніколи нічого подібного не повторилося більше. Досліджують і випадки, коли євреїв можна було врятувати, проте уряди інших країн відмовлялися приймати на своїй території тих, хто намагався втекти від  смерті. Швейцарський, британський, американський уряди обмежували видачу віз європейським євреям. Вдалося віднайти і сенсаційний документ – лист оберштурмбанфюрера СС Адольфа Ейхмана, який у гестапо відповідав за “вирішення єврейського питання”. У 1940 р. він звернувся до радянського уряду з пропозицією: в СРСР багато незаселених територій, тому німецька сторона готова відправити туди мільйони євреїв з окупованих європейських держав. Відповіді він не дочекався, хоча на листі стоїть позначка про те, що з ним ознайомлено главу уряду СРСР В’ячеслава Молотова. А скільки життів можна було врятувати!

Є Інститут національної пам’яті також у сусідній з Україною Польщі. Цей державний заклад створено з метою вивчення злочинів тоталітарних режимів – нацистського і комуністичного – проти польського народу. Співробітники інституту доклали чималих зусиль для ефективної декомунізації польського суспільства, зокрема, оприлюднили списки осіб, які співпрацювали зі спецслужбами Польської Народної Республіки, що дозволило відсторонити цих людей від важливих державних посад. На жаль, не завжди в Інституті національної пам’яті зберігалася достатня наукова об’єктивність: під впливом політичних факторів було взято курс на однобічне звинувачення українських націоналістів у репресіях проти мирного польського населення при замовчуванні багатьох злочинів польського підпілля проти мирних українців. З подачі співробітників інституту цього року здійснена спроба реабілітувати польського підпільника на псевдо “Бурий”, який вбив декілька десятків мирних білоруських селян. Правда, польська прокуратура реабілітувати злочинця не погодилася.

Ми бачимо, що державні заклади, створені для збереження національної пам’яті, мають чітко визначене коло завдань, і попри певну політизацію, намагаються зберігати зважений підхід до історичних проблем і не особливо відступати від наукової об’єктивності. Коли в Україні створювався власний Інститут національної пам’яті, важливим його завданням було подолання радянської “історичної міфотворчості” і активна роль у проведенні декомунізації українського суспільства. Зроблено в цьому напрямку чимало. Відновлено історичну справедливість щодо борців за волю України, яких у радянські часи проголошували “бандитами” і “зрадниками”. Проведено перейменування міст, сіл, селищ, вулиць і площ, що раніше носили імена комуністичних діячів, винних в організації Голодоморів і політичних репресій. Проведено дослідження трьох Голодоморів, показана їхня роль у зміні демографічного стану України. Всього і перелічити неможливо в коротенькій статті.

Недавно новим директором Інституту національної пам’яті призначено 33-річного Антона Дробовича, за фахом філософа, спеціаліста з дослідження гедонізму (насолоди). Розповідаючи про своє бачення ролей інституту, він не згадав жодної, передбаченої документами про створення цього закладу. Натомість заявив, що потрібно шукати особистостей, які об’єднують українців, і назвав, для прикладу, художника Казиміра Малевича та футболіста Валерія Лобановського. Крім цього, він закликав шукати спільну мову з сусідами, з якими нині такої спільної мови немає. Як це зробити Інституту національної пам’яті? Наприклад, дехто з угорських офіційних чиновників вимагає, щоб українці надали автономний статус угорському населенню Закарпаття. На подібні забаганки уповноважене відповідати Міністерство закордонних справ, а зовсім не Інститут національної пам’яті. Тим більше, шукати “спільну мову” з Путіним… Тож бачимо, що войовничий непрофесіоналізм, який останнім часом наступає повсюдно в Україні, дійшов вже і до національної пам’яті. А це означає, що нічого доброго не варто сподіватися і в цій сфері.

Ігор Буркут, політолог, історик, публіцист.

Залишити коментар