«У нашій родині не говорили про патріотизм, це було й так зрозуміло» – професор Олег Панчук

Професор Олег ПАНЧУК – про нову книгу, родинну історію на тлі міста  та чернівецький Народний Рух.

Від Олега Ельпідефоровича цієї книжки чекало дуже багато людей. А він довго не наважувався сісти за неї. Однак аргумент про те, що автор – свідок трьох епох і варто написати про це спогади,  переконав сісти за комп’ютер. І ось нещодавно побачила світ книга «Чернівці. Одне місто, одна людина в трьох державах/ Олег Панчук. Спогади свідка епохи від онука Ольги Кобилянської». Вона вийшла у видавництві ЧНУ ім. Ю Федьковича накладом всього 300 примірників. Однак як каже автор, якщо буде попит, тираж, можливо, ще додрукують.

Інтерес до книги серед чернівчан неабиякий, адже всі знають, що Олегу Панчуку є що розповісти. Ми поспілкувалися з паном Олегом у нього вдома, на вул. Гулака-Артемовського. Сюди родина прийомної доньки Ольги Кобилянської – Галини переїхала після того, як їхнє родинне  помешкання, де вони жили з Ольгою Кобилянською, стало музеєм письменниці. 

«Завдяки моїм батькам рід Кобилянських живе в Чернівцях»

– Починаючи від 1970 року, а потім у 80-х і 90-х,  на початку 2000-х, до мене  зверталися люди з мого оточення і не тільки,  написати книжку, – розповідає Олег Ельпідефорович. – Я думаю, а про що написати? Хтось казав, про Кобилянську. Але ж мені було 10 років, коли вона померла, і більшість із того, що я знаю, – це перекази батьків. Але коли мені сказали, що варто написати власні спогади про три держави, в яких мені довелося жити, я призадумався. Я народився за Румунії, потім  був Союз, згодом Україна. Але навіть радянська епоха складалася з кількох підепох, і вони суттєво відрізнялися. Я думав над книжкою, але тоді ще працював в університеті, мав багато роботи. І десь 2013-го почав писати. Я ж був сучасником Ольги Кобилянської, тому вирішив, що маю досить матеріалу, спробую зробити літопис нашої родини, починаючи від батька письменниці, який перебрався на Буковину. Як не дивно, Ольга  Кобилянська була єдина не одружена з усіх сімох дітей. Ті мали по одному-двоє дітей,  і всі вони «розчинилися» десь у Європі, у Чернівцях сліду ніхто не залишив. А тут, завдяки моїй мамі, яка в Народному домі зустрілася з моїм батьком, лейтенантом австрійської армії, а згодом вийшла за нього заміж,  рід Кобилянських зберігся.

– Окрім родини, про що ще пишете в своїй книзі?

– Мої дитячі роки, прихід радянської влади. Потім закінчення школи. Університет, аспірантура, вивчення мов. Робота в університеті, докторська дисертація. І я, як то кажуть, вклинив кілька сторінок про зовсім незвичну річ для буденного читача, але яка мала для мого життя величезне значення – це колекціонування поштових марок. Мій брат на 6 років старший від мене, він почав їх збирати. Що мені це дало? Елементарні знання з географії. По закінченні школи я знав усі країни Європи, Америки та Азії, їхні столиці. Колекціонування спонукало до вивчення мов. Ми з братом у 1949-50-му роках вийшли на контакт з іноземними кореспондентами. І заочно потрапили в клуб, який щопівроку за невеликі гроші видавав список адресатів-колекціонерів у різних країнах. А потім ми з братом поодружувалися, мали дітей, треба було жити. І ми стояли на черзі на придбання автомобіля. І десь на другому  році  черги, в  1963-му, виповнюється 100 років від дня народження Кобилянської, і нам порадили, мовляв, напишіть листа в ЦК, щоб вам видали «Волгу», це було  дефіцитне авто, вартувала 5700 рублів, а я отримував зарплату 200. І ми вирішили продати нашу колекцію поштових марок за майже 5000 рублів.  У 50-х роках мама отримувала гонорари за твори, потім це трохи спало, а один, особливо великий гонорар був, коли в Москві  передрукували повість «Земля» російською мовою. 100000 рублів – небачені гроші. За 80000 купили квартиру для мого брата. У 1971  році помер  брат, а я вже був доктором наук, мав певні кошти.  І почав знову збирати марки, в Косові був добрий знайомий, він мав марки України часів УНР, я в нього відкуповував. І лише ця колекція в мене й залишилася, решту теж продав. У 1991 році, коли Україна стала незалежною, в обігу були лише радянські марки. Тому  нашвидкуруч – вручну чи механічно робили марки з тризубом. На ці марки був такий великий попит,  у Росії навіть  робили фальшивки. Мені казав мій друг, який виготовляв ці марки в Чернівцях, що фарбу того тризуба ніхто не міг підробити. Тепер взагалі впав інтерес до марок – через глобалізацію та Інтернет. Ринок марок завалився. Мені ще давали 5 000 доларів у 1970-му за ту другу колекцію.

«Виключити внуків Кобилянської з університету – це був би скандал»

–  Чи важко загалом вам давалася книга? Чи переробляли її?

– Перший варіант закінчив 2016-го. Скажу чесно, варіантів було десятки. Це ж величезний період часу – 80 років. Я думав, що може бути цікаво, а що – менше. Я весь час редагував. Сам нумерував до 25 версії, а потім перестав. Завершую книгу 2013 роком, коли почалася війна України з Росією. Книжка видана в моїй редакції. Хотів, щоб була дешевшою, тому сам оплатив весь тираж.

– Щойно розвалився Союз, ви одразу включилися в активне громадське життя. Але ж це не на порожньому місці трапилося…

– Ми вдома про патріотизм ніколи не говорили – це було само собою зрозуміло. Що ми ненавидимо радянську владу,  що ми за Україну, але при  цьому ми безпомічні. Що ми могли зробити? Але мій брат знайшов вихід.  Хочу  повернутися  трішки в 50-60-ті  роки. На початку 50-х, коли  Ігор вже навчався в аспірантурі (а ми не були у партії ніколи), влада вирішила, щоб хтось із родини Кобилянських таки став відверто-показово на їхній бік. І вирішили зробити брата депутатом  міської ради. Він дуже хотів допомагати людям, але в раді його прохань не чули. Ігор сказав, якщо хоч частина заяв  від людей не буде виконана, він  вийде з міської ради. Він на сесії взяв слово і сказав, як є. Я пам’ятаю, як йому приходили листи, щоб йшов на сесію. І вони таки його викинули звідти. А потім брата почали  запрошувати в міськком партії, натякали, що  хочуть, аби він з часом став головою міста. Потім пробували втягнути нас у комсомол. Ми казали, що ще недостатньо перейнялися цією ідеєю, хоча, по суті, перебували «під парасолькою» Ольги Кобилянської й могли собі це дозволити.

– Невже та влада рахувалася з такими аргументами?

– Виключити внуків Кобилянської з університету – це був би скандал. А потім син Ігоря навчався в школі №23, де вчилися і ми. І в 5 класі почалася фізкультура, а вчитель російською мовою розмовляє. Ігор йде до директора і каже: так і так, це яка школа – українська чи російська? Чому фізкультура російською? До слова, тоді  в  українських школах російська мова  була «родная речь». Це була русифікація. Директорка каже братові, мовляв, розберемося. Ігор додає, що в Мамаївцях, батьковому селі, фізкультура – українською мовою. «І якщо за місяць у 23-й  школі не буде фізкультури  українською, то я свого сина буду возити в  Мамаївці». За два тижні був інший вчитель фізкультури. Звісно, не кожен міг себе так поводити. Але раз ми були «під парасолькою» Кобилянської, то мали використати цей шанс й зробити розголос.

«Ми свою історичну місію виконали»

– А тепер підходимо до незалежності України…

– Я вступив до Товариства української мови, в Народний Рух України, потім став керівником Руху в Чернівцях. Ми боролися тоді за Україну, як могли.

– Як це все починалося в Чернівцях?

– Кінець 80-х, горбачовські реформи. І коли з Києва з’явився сигнал про створення Товариства української мови, то ми вже були готові. Скоріше,  це, певно, з філфаку нашого дізналися, що Спілка письменників України створює таке всеукраїнське товариство. Нас у Чернівцях  було з десятеро –  професори з різних факультетів. Організаційну зустріч провели,  як зараз пам’ятаю, на вулиці Франка, де культурний фонд.  Це був 1988 рік. Скликали міські збори і створили Товариство української мови ім. Т. Шевченка. Я став секретарем, а головою – професор  Гавалешко. Це було в лютому 1988-го, а вже влітку 1989 року в червні було відомо, що створюється  Народний Рух України. І ми тоді за такою самою системою зібралися тут. Але тоді Леонтій Сандуляк став народним депутатом Радянського Союзу. І на установчих зборах чернівецького Руху  він приходить  і читає головну доповідь.  У залі були представники від компартії, вони сиділи мовчки. А доповідач жорстко  пройшовся по обкому партії, зазначивши, що саме звідти йдуть вказівки  зневажати українську мову. Після кожної фрази в залі – шквал аплодисментів. Збори були в технікумі на вулиці  Руській,  далеко від центру. І там же, на зборах, було повідомлено про проведення нашого  мітингу на території музею просто  неба. Перший  мітинг за радянської влади!  5 тисяч людей!  Були й агенти, ніби журналісти, але то все для КДБ знімалося. Ми вже  осміліли, я виступив. Сандуляка обрали головою крайового осередку, він був для нас дахом, адже мав статус депутата  Верховної Ради СРСР. Створили провід, нас було п’ятеро. Тарас Кияк долучився до нас  неформально. Бо за  пів року в нього мав бути захист  докторської дисертації в Москві. Але потім одразу, так би мовити, легалізувався. Кияк не був у проводі, але вражав своєю активністю, мав  організаторський хист, всюди бігав. Я ще не встиг подумати, як щось зробити, а він уже сказав.  Тоді ж була обрана делегація – 28 осіб – на з’їзд Руху в Києві  у вересні 1989 року. Керівником делегації був академік Товстюк. Потім мене переобрали головою Чернівецької крайової організації НРУ, на цій посаді я був до 1995 року.

– Але вже зовсім скоро ви відійшли від громадського життя. Вам не пропонували балотуватися до Верховної Ради?

– Коли в 1995 році були вибори до ВР України, мені пропонували. Кобевко мені недавно сказав:  «вас би точно обрали». Я думав тоді  і…  не погодився. То був цікавий час. Я розумів, що  на місцях нічого не вирішується. Рух тут підупав, популярність його почала зменшуватися, криза, безробіття. Комуністи все ще були при владі. І до голосів наших високоінтелігентних людей, які були у Верховній Раді, на місцях почали менше дослухатися. Почали обирати інших, всілякі ділки почали просовуватися, вчорашні комуністи. Ті ділки за безцінь купували ласі шматки промисловості, була інфляція. Люди були щасливі, що Україна незалежна, але  думали, як родину прогодувати. Рухівців уже ніхто не слухав. У новому парламенті депутатів від Руху стало мало. Тарас Кияк казав, що треба створити нову демократичну партію. Я йому відповів: «Тарасе, ти ідеаліст.  Рух – і той занепадає…». 1995-1997 роки, все було трагічно. Що Рух нічого не може зробити проти комуністів,  люди поклали у вину самого ж Руху.  Але Рух тут ні до чого, економіка повністю впала. Політично нічого не можна було зробити. Так було запрограмовано ходом історії. Це наша ціна, яку ми заплатили. У 2009-му, коли відзначали 20-річчя Руху, Тарас Кияк запитав мене, як зробити так, щоб відновити роботу Руху? Я кажу: «Тарасе, про що ти говориш? Хіба ми зараз для  людей  авторитет? Може, для кількох десятків. Люди вже забули про Рух. Ми свою історичну місію виконали».

– Стежите нині за політикою?

– Аякже. Зараз дуже складна ситуація. До влади прийшли невігласи. Вони в своїй команді не мають людей, які би зайняли відповідальні посади. Державою керує Єрмак, агент Кремля. Фокін щось там говорить про компроміси. Що  він взагалі меле? Так виглядає, що ми зараз опинилися десь на початку 90-х років. Україні зараз, як ніколи,  потрібні професіонали і мудрі люди. Вірю і знаю, що такі є.

Наталія ФЕЩУК.

Залишити коментар