«В Україні я занадто дорогий, в Європі – занадто український»

Андрій Шкурган, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, заслужений артист України, видатний баритон про творче та особисте, театри та рідні йому тепер чеські гори, а також про те, чому ніколи не зароблятиме на земляках-чернівчанах.

 

Андрій приїхав до рідних Чернівців усього на кілька днів. На репетицію ораторії «Посланіє», всеукраїнська прем’єра якої відбулася на сцені Чернівецької філармонії, де співак виконав головну партію. Андрій Шкурган не випадково брав участь  у цьому грандіозному проєкті, адже особисто знав автора твору – Мар’яна Кузана з Парижа.

Між репетиціями вдалося взяти в артиста ексклюзивне інтерв’ю. Ми поговорили про все: роботу, випробування, синів-близнюків, особливий зв’язок із мамою – відомим педагогом Тамарою Мар’янівною Шкурган,  про діда Мар’яна-Стефана Хромовського, який перед Другою світовою війною викладав в Ягеллонському університеті, а серед його студентів був Кароль Войтила – майбутній Папа Римський Іван Павло II.

Зараз Андрій Шкурган живе в Чехії, працює в європейських театрах. Придбав у чеських горах помешкання. І каже, що на вільних артистичних хлібах почувається досить добре…

 

 

«Краще бути першим у меншому театрі»

 

 

  • Андрію, ви не так часто виступаєте у Чернівцях, а із сольними концертами – тим більше…
  • В кінці січня 2019-го був у Чернівцях і співав у «Реквіємі» Моцарта на річницю смерті мами, Тамари Мар’янівни Шкурган. Потім під кінець березня 2019-го, ще до президентських виборів, мав відбутися мій сольний концерт із піаністкою Лілією Холоменюк. Це мала бути розширена Шевченківська програма (власне, моя життєва тема в музиці,  над якою працюю ще від часів консерваторії, від 80-х років минулого століття). Була підібрана програма, якої б вистачило на два сольні концерти, а в ній – твори різних композиторів, передусім Миколи Лисенка  на слова Тараса Шевченка, твори на слова Івана Франка, народні пісні в обробках Бориса Лятошинського. Все  це пішло в шухляду, бо концерт так і не відбувся… Але це не тут, у філармонії вирішувалося, а десь «нагорі» в кабінетах… Майже така ж ситуація сталася двома тижнями раніше із запланованим концертом у Віденській Ратуші, так само із Шевченківською програмою. Познаходив  по всьому Інтернету переклади німецькою мовою творів Шевченка, Франка, Лесі Українки,щоб видрукувати ці переклади в програмках паралельно з українськими текстами солоспівів, котрі виконуватиму. А в нашому посольстві змінилися політичні, скажемо так, вектори. Мабуть, комусь  спало на думку, що українець Шкурган із своєю Шевченкіаною занадто радикальний і замінили цю програму чимось більш індиферентним.
  • Ви багато років працювали солістом Національної опери у Варшаві? А де зараз основне місце роботи?
  • Працював майже 15 років у Польщі, у 1995-2008 – у Варшаві в Польській національній опері, але  останні 15 років живу і працюю в Чехії.  В Польщі  ж продовжую виступати в багатьох театрах, працюю також у Словаччині.  Від 2008-го я, як то кажуть, вільний художник. Але за останні 5 років трішки «приліпився» до одного театру в місті Ліберець  у Чехії.  Це дуже престижний театр, хоч  і не великий, але в останньому десятилітті  виграє більшість театральних конкурсів та нагород  у Чехії за свої постановки. Я собі чомусь так думаю, що краще бути першим у меншому театрі, ніж якимось там у столиці.  А крім опери в Ліберці, до пандемії  співпрацював із театрами в Словаччині – в місті Кошице, в Польщі – Краківська опера, Балтійська опера в Гданьску і опера в Бидгощі. Моя остання робота поза Ліберцем перед  пандемією  –  головна роль в опері Пуччині «Джанні Скіккі» в жовтні 2019-го в Кракові.  Були заплановані різні гастролі й гостьові виступи в різних театрах  і не тільки в Чехії, Польщі чи Словаччині, але все це скасувалося,  коли прийшов ковід і плани на  2020-2021 роки не зреалізувалися…

У мене навесні 2020 року мало бути аж чотири ювілеї: 25 років, як я виконую головні ролі  в спектаклях «Набукко»  та «Ріголетто» Верді,  40 років моєї співочої кар’єри і 20 років моїх виступів на чеських оперних сценах. Ці  ювілеї  я мав відзначати в Ліберці, Брно, Кракові,  Вроцлаві та Лодзі виступами в бенефісових спектаклях «Ріголетто», «Набукко» і «Травіата» Верді, але все це скасувалося.

 

 

 

«Що тебе не вб’є, то зміцнить»

 

  • А перший виступ він, звичайно, ж пов’язаний із Чернівцями?
  • Відносно. Це було на звіті Чернівецької області в палаці «Україна» в березні 1980 року, коли мене запросив Андрій Миколайович Кушніренко працювати з Буковинським ансамблем пісні й танцю, я тоді ще в університеті на математичному факультеті вчився.

Тоді виступав мій батько Семен  Шкурган у цьому звіті, а я з Буковинським ансамблем також мав свої виступи. Це такий, скажімо, мій офіційний дебютний виступ.  Бо неофіційно ще в 1979 році разом із Богданом Ластівкою ми виступали в естрадному колективі, а покійний Василь Селезінка записував нас на чернівецькому телебаченні. Я тоді співав грузинську пісню із репертуару ансамблю «Орера»,   а Богдан грав на ударних інструментах грузинські ритми.

  • Де ви зараз живете?
  • Живу на пограниччі Чехії і Польщі, в прекрасній мальовничій околиці Єзерських гір. Чотири роки мешкав у Ліберці, від театру мав малесеньку службову квартиру. У серпні минулого року купив собі велику трикімнатну квартиру в горах, у чеському курортному містечку Нове Мнєсто под Смркем, дослівно назва перекладається:  Нове Місто під Смерекою. Будинок, у якому я придбав цю квартиру,  колись належав до колишньої ткацької фабрики, в ньому  жили її працівники. Зараз у квартирі зроблено  євроремонт, у ній дуже комфортні й затишні умови проживання. З балкона вигляд на найвищу вершину Єзерських гір – Смерк, на ліси і полонини. Від Нового Міста під Смерком  три кілометри до польського кордону, а до польського курортного містечка Свєрадув-Здруй, де можна вільно набрати з джерела мінеральної води – десять кілометрів. А з другого боку –  чотири кілометри до чеського  курорту мінеральних вод – Лазнє Лібверда з іншим вільнодоступним джерелом мінеральної води.  Я регулярно їжджу туди поповнювати домашні запаси мінеральної води. Фабрик і підприємств  у околицях немає, чисте повітря, за кілометр – ліс, влітку можна збирати гриби, чорниці та ожини.
  • На квартиру заробили своєю працею?
  • На попереднє помешкання в Богуміні біля Острави, де я жив у 2010-2017 роках, заробив зі своїх гастролей  в Японії. Зараз я його здаю в найм. А цю квартиру, що в Новому Місті, купив за продану в Чернівцях, яку отримав як спадок по мамі. Можна так сказати, що ця квартира – це останній мамин подарунок мені, котрим я дуже дорожу і дуже задоволений місцем, де зараз живу. Ось лише до роботи в Ліберець щодня треба доїжджати 40 км машиною – годину їду через перевали, гори і ліси.
  • Андрію, чому ви не стали солістом якогось театру на постійній основі? Бо українець, бо конкуренція?
  • Я був на постійній основі у Варшаві довгий час. Але це було і престижно, і водночас я себе почував, як на ланцюгу. Шенгенський вільний простір ввели під кінець 2007-го, а перед цим, як українець,  я мусив щорічно виробляти польську візу з правом на працю. Поки не мав свого житла, не міг мати сталий побут, і поки не було Шенгену, мусив також  виробляти запрошення  і  візи всюди, куди мав їхати з виступами і гастролями. У Польщі я виступав практично в усіх театрах, але щоб до сусідньої Чехії поїхати, треба було два тижні чекати на візу.  Ось тому, щойно ввели Шенгенський вільний простір, я вирішив розвивати свою кар’єру і просто пішов на вільні хліби, від квітня 2008-го я – «вільний митець». При цьому втратився престиж постійної праці в столичному театрі, але фінансово  я значно покращив свою ситуацію. У Варшаві я надалі мав можливість працювати, вже як гостьовий соліст Польської Національної Опери. Але тут прийшла біда. У Чехії, під час переїзду зі службової  квартири до щойно купленого будинку послизнувся на камінних сходах і впав на три метри вниз,  серйозно травмував хребет, мав перелом четвертого хребця. Це і сьогодні відчувається, важко ходжу, ліва нога болить на погоду та після навантажень.
  • Кар’єра постраждала?
  • Не те слово! Я працював солістом у Празі в Національній Опері, у Варшаві в Національній Опері, у Кракові,  Гданську, Познані,  у Копенгагені в Королівській опері, в Ризі в Національній опері, в Києві,  Одесі, Львові, були ще інші гастролі. Все було чудово і раптом така біда.  Як тільки пішов із постійної роботи в Чехії і Польщі, купили будинок біля Острави, а  тут ця травма. Мені телефонують із Варшави, що потребують мене на репетиції і спектаклі, а я лежу  нерухомо в корсеті. Ось так це і знищило мою кар’єру. А потім, коли через рік став на ноги, з’ясувалося,  що вже нікому не потрібен, на моє місце в багатьох театрах взяли інших артистів. І знову треба було починати все з нуля, шукати нові контакти, налагоджувати співпрацю з новими артистичними агентствами і театрами. Але біда, як кажуть, одна не ходить. Прийшла інша травма, про яку не дуже хочеться говорити, але в загальних рисах скажу. Поки лежав, мати моїх дітей – третя дружина, чешка, несподівано пішла від мене,   жорстоко й цинічно забравши синів-близнюків і  будинок. Коли його купували, я ще не мав сталого виду на проживання,  лишень візу на 3 роки з правом праці в Чехії, тому не міг взяти кредит у банку. Довелося брати кредит на дружину і тому записав у власність будинок на дружину, хоча кредити виплачував  сам із своїх тодішніх великих зарібків.  Будинок був куплений до народження синів,  були великі сподівання, що нарешті буде сімейна ідилія, життя  стабілізується, а замість цього отримав важку психологічну травму. А сталося це в 2009 році, коли, щойно повернувшись до сценічної діяльності після травми хребта, я отримав головну роль короля Владислава Ягеллона в опері Сметани «Далібор» у постановці Остравської опери, з котрою поїхав виступати на літній фестиваль у рідне місто Сметани  – Літомишль. Я був на фестивалі лише 4 дні, а коли повернувся з гастролей,  в будинку – ні дітей, ні речей.  Лише на столі в кухні – прощальний лист  і три виклики до судових справ: одностороння опіка над дітьми тільки мами, поділ майна, переоформлення на мене всіх боргів по кредитах.  Але, як кажуть, що тебе не вб’є, то зміцнить

 

 

«Мама завжди казала, що я вдався до діда Мар’яна»

 

  • Які у вас зараз стосунки із синами? Розкажіть про них.
  • Стосунки із синами гарні, я їх виховував,піклувався про них до їхніх двох рочків, малесенькими на двох руках носив. Їхні імена – Мар’ян і Стефан, це мамин тато, мій дід Мар’ян-Стефан Хромовський мав подвійне ім’я,  і на його честь названі сини. Хлопці мають гарний музичний слух і математичний хист – вдалися в мене.  Вчаться у фізико-математичній школі, але також грають на фортепіано, разом виконують у чотири руки джазові п’єси Гершвіна і рагтайми Скота Джопліна.  В  Україні, а тим більш у Чернівцях, вони ніколи не були і української мови, на жаль, не знають, вони громадяни Чехії.  Коли хлопчики народилися, а я їх вперше побачив, то одразу сказав: «Одне обличчя з бабічкою Тамарою». А їхня бабуся Тамара, моя мама, померла 28 січня 2018 року.  Ще восени 2017 року в мене була в Ліберці  прем’єра «Орлеанської Діви» Чайковського, за цю постановку мене подали на найвищу артистичну нагороду Чеської Республіки – «Талію».  Я в січні 2018 перебував у Кракові на репетиціях  і мав би презентуватися перед комісією у Празі 31 січня. Але  із Кракова замість їхати до Праги на презентацію  я поїхав у Чернівці на похорон мами. З театру в Ліберці мали повідомити про це комісію у Празі, але й до нині з не зрозумілих причин не повідомили. Комісія міністерства культури в Празі  дуже образилася за мою відсутність,  нагороду  присудили іншому баритону з Праги.
  • Ви весь час згадуєте про маму, наскільки відомо, у вас були дуже теплі родинні стосунки…
  • Мама була моїм найбільшим приятелем і порадником. У нас навіть не була велика різниця у віці, бо мама народила мене у 18 років. Вона була самбірчанка, хоча народилася в Івано-Франківську (а властиво – в Станіславові), завжди казала мені, що я вдався до діда Мар’яна. Мар’ян-Стефан Хромовський мав чотири вищі освіти. Вчився у Львові в музичному інституті імені Лисенка, грав на скрипці. Водночас вчився у львівському університеті імені короля Яна-Казимира на юридичному факультеті разом із своїм найкращим другом Анатолієм Кос-Анатольським. Вони на початку 30-х років спільно музикували – дід грав на скрипці, а Кос-Анатольський йому акомпанував на фортепіано. Лише потім Анатолій вибрав музику, а Мар’ян-Стефан – юриспруденцію.  Мій дід став суддею, короткий період від 10 січня по 17 вересня 1939 року був головою Апеляційного суду в Львові. А інші його освіти – це іноземні мови на філологічному факультеті Ґданського університету та економічний факультет Вищої економічної школи в Гданську. Дід Мар’ян розмовляв 14 мовами, досконало знав із них письмово і граматично 8 мов.  Бабця Марія Цибик-Хромовська була доктором німецької філології. Перед  Другою світовою війною в 1937-1938 роках вони жили в Кракові, дід був доктором права, спеціалістом із римського права і викладав правознавство в Ягеллонському університеті. Одним із його студентів у 1938 році був Кароль Войтила, майбутній Папа Римський. Дід Мар’ян-Стефан Хромовський помер у 1974 році.  А коли в 1978 році Кароль Войтила  став Папою Іваном Павлом II, моя бабця Марія Хромовська (котра  жила до 1980 року і знала його особисто ще з передвоєнних краківських часів), дивилася у Самборі в польському телебаченні церемонію оголошення нового Папи. Страшенно раділа і тішилася, а потім сказала мені в суворій таємниці : «Тепер є надія, що цей чоловік знищить комунізм».

 

 

«Після початку війни на Сході України, я втратив дуже багато контрактів і контактів».

 

 

 

  • Андрію, але повернімося до творчості. Цікаво, який гонорар оперного співака зараз у Європі?
  • Деякі заробляють дуже багато, деякі середньо, я себе зараховую до середньої категорії. Моя кар’єра, на жаль, двічі ламалася за станом здоров’я. Коли був солістом у Варшаві, то в половині 1996 року я серйозно застудився, мав запалення легень і згодом ускладнення – астму. Я взагалі не міг співати, був пів року на лікарняному. Саме тоді після виграних чотирьох останніх міжнародних конкурсів посипалися пропозиції з Австрії, Німеччини, Швейцарії та Італії, а я змушений був відмовляти з огляду на мій стан здоров’я. І тому не маючи змоги продовжувати вокальну кар’єру, почав свої гроші інвестувати в автобізнес, у мене були два власні автосервіси в Польщі – в Лодзі та Ополі.  А через пів року,  починаючи від лютого 1997 року, я почав одужувати, саме тоді було прослуховування у Варшаві на титульну роль в «Ріголетто» Верді. Приїхали відбирати два італійські диригенти – один із Римської опери,  інший – із театру «Ла Феніче» у Венеції.  18 баритонів із цілої Польщі взяли участь у прослуховуванні та претендували на головну роль в «Ріголетто». Це було  і престижно, і перспективно, бо планувалася  прем’єра у Варшаві під орудою цих двох диригентів, а потім за обміном вистава мала їхати на гастролі до Венеції. Я відспівав на прослуховуванні, вийшов  і  з-за дверей  чую, як  італійці говорять між собою: «Цей український баритон єдиний з усіх, котрий вміє співати «Ріголетто». І ось так я в 1997 році співав прем’єру «Ріголетто» у Варшаві, а коли мав їхати до Італії, то  театр «Ла Феніче» у Венеції  згорів…
  • За яку роль і де вам платили найбільший гонорар?
  • Найбільші гонорари платять у Америці. На початках своєї кар’єри я в 1991 році ще із СРСР вирвався в Америку на гастролі й потрапив на прослуховування в оперу в Детройті. Було 43 кандидати, а мене взяли співати головну роль в опері «Король Роґер» К.Шимановського в театри Детройта і Бафалло. Гонорари були дуже солідні, свою першу квартиру в Україні я купив саме за цю постановку.
  • Ніколи не було пропозицій повертатися в Україну?
  • Були. Коли в помер директор чернівецької філармонії  Петро Казимірчук,  мені в Міністерстві культури пропонували цю посаду. Ще раніше, в 2000-му, коли отримав Шевченківську премію, тодішній віцепрем’єр з гуманітарних питань Микола Жулинський пропонував  бути його радником із питань музичної культури і працювати в Кабміні. А в мене тоді були довготривалі контракти,  розписані на кілька років наперед,  я був провідним солістом- баритоном Польської Національної  Опери у Варшаві. Так що ці гарні пропозиції не міг прийняти, занадто серйозно я вже тоді «вкоренився» за кордоном. Щодо роботи в театрі в Києві, то декілька разів виступав у концертах Національної  опери України, співав титульну роль в опері «Мазепа» Чайковського. Але пізніше ця співпраця не те що не зміцніла, а навпаки зовсім занепала, гадаю, саме через оту нашу національну «жабу».  Просто хлопці не до кінця зрозуміли, що мій голос і мої знання значно більше вартують, ніж їхні фінансові уявлення. Я б радий і нині виступити в якомусь гостьовому спектаклі, чи в Києві, чи у Львові, чи в Одесі. Але чи мені можуть гідний гонорар заплатити?  У Польщі нормальний гонорар для гостьового співака – тисяча євро за головну роль, це в Гданську, в Кракові чи Бидгощі.  У Варшаві в Польській Національній опері, в Празі в Народні Дівадло – дві тисячі євро за таку працю. Словом,  я  для України занадто дорогий, але водночас  для Європи  – занадто український. Бо там всюди є вплив російської театральної мафії.  Як бачать в тобі українця-західняка, то все – «бандера», і вони з тобою працювати не будуть.  Так, після початку війни на Сході України, я втратив дуже багато контрактів і контактів у Австрії, Німеччині та Голландії. Але моя громадянська позиція чітка: Україна має бути Україною, а не Малоросією.
  • Для Чернівців робите винятки, коли тут співаєте…
  • Так, на своїх земляках я не хочу заробляти. Якщо хоч дорогу мають можливість оплатити, то вже добре, адже Ліберецький край лежить на відстані майже 1200 км  від Буковини.
  • До слова, ви у Чернівцях навчалися на математичному факультеті. Математика згодилася в житті?
  • Згодилася, хоч освіта й незакінчена, бакалаврська. Бо вже тоді переключився на музику, працював солістом в ансамблях пісні й танцю у Львові та Дрогобичі, вчився на підготовчому відділенні, а потім на основному курсі Львівської консерваторії (тепер Львівської музичної академії). Але організація мислення, логіка, любов до точності, до цифр, запам’ятовування телефонів і дат – все це дала математика. Дуже пригодилося розуміння комп’ютера. Якийсь час  я навіть заробляв  тим, що ремонтував комп’ютери та інсталював програми.  Крім того, я закінчив екстерном філологічний факультет Варшавського університету, маю державний диплом і знання польської мови, працював 2 роки перекладачем з польської на українську та російську мови. Коли зараз ввели в Чехії локдаун у зв’язку з пандемією, я пів року працював перекладачем (чеська, англійська, польська,українська, російська, італійська мови) на величезному підприємстві –  вагонобудівному заводі французсько-канадської фірми «Альстом – Бомбардьєр» у Чеській Липі в Ліберецькому Краї .
  • Поділіться своїми спогадами про композитора Мар’яна Кузана, автора ораторії «Посланіє». Як ви з ним познайомилися?
  • Коли 1991-го я  виграв вокальний конкурс у Тулузі, мене познайомили з музичною елітою французької діаспори. І я провів тоді день у гостях у Мар’яна Кузана в його помешканні в Парижі.  Він мені тоді показав на відеокасеті свою роботу – прем’єру  ораторії «Неофіти» на слова Тараса Шевченка, тепер цей твір є у повній версії на Ютубі. Саме тоді пан Мар’ян мені сказав, що готує новий твір – «Посланіє» на слова Шевченка.  І подарував  клавір цієї ораторії. Казав:  подивіться, чи вам це зручно буде співати,чи, може, зробити на тон або і два вище. В нього було таке чітке каліграфічне письмо!  Подарував мені також  партитуру «Неофітів», їхній переклад  на французьку мову. Дав ще іншу ораторію на слова Шевченка  «Давидові псалми» для тенора і хору , котру я передав у Львівську філармонію, вона там багато разів виконувалася хором «Дударик». У 1997-му я був на гастролях у Парижі з Варшавською оперою і знову відвідав Мар’яна Кузана. Композитор вже тоді мав слабке здоров’я,  а пізніше, в 1998-му, в нього стався  інсульт,  він втратив пам’ять. У ці мої другі відвідини він мені подарував партитуру «Посланія».  Цей твір всього єдиний раз виконувався в Канаді, а в Україні це буде вперше.

Мар’ян Кузан народився на Львівщині  в 1925 році. Коли був дитиною, батьки виїхали до Франції. Він був учнем Олів’є Месіана, видатного французького композитора. Мар’ян Кузан був учасником Руху Опору під час війни, після війни тав головним диригентом камерного оркестру французького радіо, пропагував музику французького бароко. Писав у 50-60 роках популярні пісні французького шансону для Шарля Азнавура, Іва Монтана, Фелікса Мартена.  Знався з джазовим піаністом, котрий потім став одних із найвидатніших комічних акторів – Луї де Фюнесом.  Додам,  що ми із Йосипом Созанським  вже давно хотіли зробити в Чернівецькій філармонії цей проєкт – ораторію «Посланіє». Я дуже тішуся і горджуся цим, вважаю, що ця робота – це був мій обов’язок як патріота України.

 

Наталія ФЕЩУК.

Фото авторки та Ігоря КОНСТАНТИНЮКА.